Мучеництво не є для нас чимось таким, що залишилось в анналах історії. А якщо подивимось на історію України минулого століття і теперішню ситуацію, воно видасться ще ближчим. Бо агресор у війні проти України і його методи не змінились.
Мабуть багато людей віруючих і знайомих з історією України від 24 лютого неодноразово ставили собі питання: «А що, коли доведеться, зустрівшись з ворогом віч-на-віч, виявити йому всього лиш, що ти віруєш в Христа і є українцем?» Не більше і не менше. А хтось, можливо, не встиг його і поставити, бо воно захопило його зненацька, і відповідь на нього забрав із собою до масових поховань Бучі чи Маріуполя.
Вшановуючи цього року пам’ять Всіх Святих Українського Народу в четверту неділю по Зісланні Святого Духа, ми, можливо, і не підозрюємо, що до них поряд із Пратулинськими Мучениками і Новомучениками Української Греко-Католицької Церкви ХХ століття додалися ще й мученики ХХІ століття. І ті, які проявили найвищу форму любові, віддавши своє життя за ближніх на полі бою, і ті, які на порозі своєї домівки не пристали на обман, не зреклися очевидної правди – своєї християнської та національної ідентичності.
Необов’язково, що їх поіменно канонізують, напишуть ікони, укладуть службу, посвятять храми. Навіть імен можемо тут не дізнатися. Лише в Царстві Божому. Але в тому і суть четвертої неділі по Зісланні Святого Духа – згадувати ВСІХ. І знаних, і незнаних. Однак тих, які належать до українського народу і в той чи інший спосіб виявили свою святість.
А святість – це вже Божа ініціатива, Боже запрошення, Божа благодать. Людина своїм вільним вибором може хіба що відкритися на них. А може й не відкритися, бо на те він і вільний вибір. Якщо вона протягом усього свого життя звикла вибирати Бога в найменшому (присвяті часу на молитву, відмові від чогось у час посту, кухлику води для спраглого, говорити правду зі шкодою для свого спокою та комфорту тощо), то й у великому, аж до принесення свого життя в жертву задля Нього, залишиться вірною цьому вибору.
У загальній службі мученика на наших богослужіннях співаємо такий тропар: «Мученик твій, Господи, (ім’я) у своїм стражданні прийняв нетлінний вінок від тебе, Бога нашого; мавши бо твою силу, він переміг мучителів і подолав нікчемне зухвальство демонів; його молитвами спаси душі наші». І хоч він не передає унікальності кожного подвигу мучеництва, бо ім’я будь-якого мученика можемо у нього підставляти, але свідчить про спільний для всіх принцип. Кожний з мучеників переміг мучителів, подолав демонів і прийняв нетлінний вінок, бо мав силу Христову.
Тільки це може пояснити, як люди, такі ж, як і ми, з такого ж тіла й крові, з того ж народу і навіть з тієї ж епохи, перед лицем смерті й катувань проявляли чуда відваги, стійкості, терпеливості. Віддавши в руки Христові своє природнє, осягли надприродне.
Василь КАЛИТА для ДивенСвіту
